З сивої давнини й понині існує на землі село Вічині

     Вічині - одне з мальовничих сіл Рожищенського району Волинської області, що розташоване за 28 км від районного і 54 км - від обласного центрів. В селі нині нараховується 117 дворів і 476 жителів. За 700 метрів від села у південно-східному напрямку розміщується озеро Небушко. З давніх давен існує легенда про те, що його води за молитвою молодих красивих дівчат, які тут мешкали, щоб не потрапити у полон до татаро-монгол, в одну мить навік покрили населений пункт у карстовому проваллі від війська орди, яке обступило його з усіх боків. Дійсно вічинівське озеро подібне до синіх журливих дівочих очей, що увібрали в себе всю небесну блакить.

З південно-західного боку село омивається річечкою Фоса, яка тече на північ, і про яку є теж легенда, що вона названа так само, як було звати княжу дочку, що не дочекалася свого коханого з північного військового походу і сильно плакала і тужила так, що з її очей побігли струмочки у тому напрямку, звідки не повернувся її любий. Рівнинна і подекуди слабо горбиста територія навколо Вічинь, а також велика кількість зелені, в якій утопає село, а особливо в'їздна центральна дорога з осокорами по обидві її сторони, надають Вічиням неабиякої казковості.

Перша літописна згадка про село датується документами XVI століття.

Про походження назви села існує декілька легенд і переказів. Зокрема, одна з них розповідає про те,що в сиву давнину на території, де розміщується сучасне село, були непрохідні ліси. Одного разу княжі мисливці з м. Володимира (Володимира-Волинського), які часто полювали в цих багатих на звірину місцях, потрапили в негоду і заблукали. Вони, будучи чимось дуже налякані, в пошуках ночівлі знайшли одиноке поселення в лісі і почали гучно кричати "відчини" так, що навкруги було чути « вічині". Про це почули мешканці віддалених хуторів, що розміщувалися на окремих лісових галявинах, і з тих пір цю місцевість стали називати Вічині.Друга версія походження села пов'язана з традиційними заняттями селян, які мешкають у цьому поселенні. Ще з давніх часів Вічині славляться тим, що на їх території розводять багато овець. Навіть зараз їх загальне поголів'я у селі є найбільшим серед сіл околиці.

Тому мешканці села здавна займалися вичинкою шкір овець. Звідси походить і назва

села - Вічині (вичини -вичинка), тобто територія, де розведення овець і вичинка шкір була одним із основних занять місцевого населення. Інше передання є більш традиційнимдля усіх навколишніх сіл Рожищенського району. Воно стосується походження назви села від шляхетного пана-володаря цього села, який мав родове прізвище Вічинський (польська версія) або "Вічині" (прізвище італійського походження, яке в Італії часто зустрічається й сьогодні).

Ще одна легенда розповідає про період татаро-монгольської навали, коли біля невеликого містечка Кияж (зараз село, що розміщується за 3,5 км від Вічинь), яке було обнесено фортечними мурами, існувало поселення, яке ніколи від часів набігів татаро-монголів, литовців і поляків, на відміну від його сусідів, не було зруйноване. Про нього говорили, що воно вічне, тобто буде існувати вічно - звідси назва - "вічні" або його подальша транскрипція -"Вічині”.

 

 Значні для населеного пункту історичні події.

    Пам`ять про Вічині живе у серці змалку і до нині

До грудня 1907 р. село належало поміщику Підгірському, його садиба розміщувалася у сусідньому селі Підгірне.(фото 1,2.) Під час Першої світової війни Вічині разом із навколишніми територіями потрапило у зону бойових дій. Про це свідчать численні документи того часу та реальні залишки оборонних німецьких валів та окопів, а також братська могила солдатів цієї війни на цвинтарі, неподалік Преображенської церкви. Влітку 1915 р. село було захоплене німецькими військами.

4-6 червня 1916 р. російська армія під керівництвом генерала Брусилова прорвала фронт і змусила війська противника відступити по р. Стир. Це був славнозвісний Брусилівський прорив, який поклав новий початок боїв на території Волині. Із початку вересня 1916 р. і по лютий 1918 р. фронт проходив по річці Стохід у напрямку с. Кисилин, що за 11 км від Вічинь. Тому село було включено в зону активних фронтових дій. На території села і поблизу його загинуло багато вояків із обох сторін. Останки солдатів Першої світової покояться не тільки у Вічинях, але й на межі земель села із с. Тристень, поблизу сусіднього Кияжа.

У березні 1921 р. за Празьким мирним договором Вічині потрапили під владу Польщі. У цей період усі землі села належали пану Забродському, до якого селяни ходили на заробітки. У цей період помешкання Вічинь розташовувалися на хуторах у радіусі 7-15 км від центральної садиби поміщика, яка розміщувалася в урочищі Застав' є. В цей період на хуторі Заострів була відкрита перша початкова школа для селян, куди щодня із центральної садиби приходив польський вчитель, щоб навчати сільських дітей, які сходилися з різних хуторів, що входили до складу Вічинь.

Взагалі для с. Вічинь характерним є цікаві назви окремих територій села (хуторів) і земельних ділянок (урочищ) таких, наприклад, як Закладки (тобто місцевість за річечкою Фоса, яка протікає зараз повз села, де колись було багато кладок - містків-переходів через водну поверхню); Голодна Нива або Нивиці - малородюча частина землі, що розміщується у південно-східному напрямку поблизу села Городині; Козачин - земля на північному заході околиць села, наділ заможного козака, який у XVII ст. отримав цю землю у спадщину; Застав'є - територія села за чисельними торфяними копанками-ставками у південно-західному напрямку; Горішківець, Збанець - назви походять від прізвищ заможних власників землі; Заострів - підвищена територія, яка розміщується за Закладками (ніби за островом); Віцентув -хутір, де проживало німецьке населення колоністів із середини XVII ст. за наказу Катерини II; Курейка - хутір поблизу сучасного села, де колись проживали євреї і розводили багато курей; Вовчі Броди - лісиста територія на південь від Вічинь, поблизу сіл Уляники і Верхи; Криниці - місцевість у вічинівському лісі, де розміщувалися кілька природних джерел води; Чайкові корчі - лісовий масив поблизу с. Хорохорин тощо.

 

 Видатні постатті населеного пункту.

    Завжди жителі  с.Вічині приймали активну участь у суспільному та політичному житті краю.

В селі з 30-х років XX ст. існував партійний осередок КПЗУ, засідання якого підпільно проводилися у помешканні Сергія та Сільвестра Новосадів. У цей же час було створено й осередок УПА, до складу якого входив Микола Стасюк - відомий активіст-бандерівець, який народився у Вічинях. Багато сільських вояків УПА у роки Другої світової війни були учасниками дій "СМЕРШу", оскільки велика військова база повстанців розміщувалася в урочищі Вовчак неподалік Вічинь.

У вересні 1939 р. війська Червоної Армії визволили село від поляків. Українсько-польський конфлікт і так звана "Волинська трагедія" не поминула Вічинь. Поляки, покидаючи обжиті території села, а до війни їх чисельність разом із німецькими і чеськими колоністами становила до 50 % населення, вбили понад 20 жителів села. Поляками заживо були вирізані цілі сім"ї вічинців.

На початку 1940 р. у Вічинях за ініціативи районних активістів та місцевих бідняків із 30-40 сімей було створено перший колгосп імені Жовтня. Головою колгоспу було обрано Московчука Митрофана Івановича. В цей час було створено й сільську раду, яку очолив Михалюк Карп Лазорович. У 1941 р. на хуторах Заставше і Заострів було колективізовано усі землі і зроблено перший спільний засів озимих.

До початку Другої світової війни майже усі землі села були насильно колективізовано.

Зразу ж після визволення села, понад 150 осіб чоловічої статі були мобілізовані на фронт. Жителі села брали активну участь у партизанських загонах. Зокрема, Ковальчук Василь та Новосад Сільвестр були учасниками партизанського загону Бринського.

Перші вічинівці прийшли з війни 18 серпня 1945 р., якраз напередодні сільського престольного празнику. З війни не повернулося понад 50 осіб, які віддали своє життя захищаючи Батьківщину. Серед них були такі:

Білинець Данило Терентійоеич, Білинець Федір Архипович

Бадира Олександр Омелянович, Ващук Леонтій Кирилович

Василюк Федір Карпович, Василюк Петро Карпович

Ващук Марко Кирилович, Ващук Микола Маркович

Вацик Мефодій Михайлович, Домбровський Іван Михайлович

Дулін Віктор Михайлович, Денисюк Кузьма Павлович

Котлярчук Василь Каленикович, Котлярчук Єримей Каленикович

Кучинський Григорій Софронович, Кузьмич Олександр Іванович

Кравчук Петро Пантеліймонович, Губій Дмитро Юстимович

Кучинський Семен Нечипорович, Кучинський Аркадій Семенович

Кучинський Микола Нечипорович, Кучинський Петро Миколайович

Гапонюк Артем Федорович, Михалюк Федір Антонович

Михалюк Дмитро Якович, Михалюк Зіновій Лаврінович

Московчук Федір Сильвестрович, Московчук Григорій Іванович

Матящук Володимир Васильович, Марчук Сергій Іванович

Наумчук Микола Іванович, Новосад Іван Лаврентійович

Новосад Сільвестр Юрійович, Новосад Трифон Юрійович

Новосад Григорій Юрійович, Касянчук Касян Касянович

Скуба Гнат Трофимович, Сидорук Петро Герасимович

Скуба Яків Іванович, Скуба Леонід Григорович

Скуба Мефодій Миколайович, Скуба Севастян Васильович

Стецюк Степан Купріянович, Сухобицький Кирик Йосипович

Сухобицький Степан Йосипович, Поліщук Іван Іванович

Терещук Карпо Юхимович, Терещук Домна Василівна

Терещук Хівонія Карпівна, Терещук Галина Сільвестрівна

Терещук Петро Карпевич, Терещук Василь Карпович

Терещук Ростислав Карпович, Трибіцький Афанасій Павлович

Фоміч Василь Петрович, Хомик Микола Севастянович

Яручик Павло Антонович, Яручик Іларіон Хомович

Яручик Василь Данилович, Яручик Софрон Іванович

Яручик Арон Костянтинович, Яручик Іван Тимофійович

Яручик Герасим Хомович, Яручик Федір Кіндратович

Яручик Андрій Хомович та ін.

П'ять односельчан брали участь у військових діях в Афганістані (Бадира Михайло, Сидорук Віктор, Михалюк Микола, Федюк Віктор і Яручик Віктор).

У 1948 р. на території села знову був організований колгосп під назвою "Новий побут", головою правління якого був обраний Михалюк Карпо Лазарович. У середині 1949 р. з ініціативи голови Ради Міністрів України В. Коротченка, який відвідав Вічині, був утворений ще один колгосп під назвою "Шлях до комунізму", головою якого став Московчук Митрофан Іванович, Проте останній проіснував недовго - до травня 1950 р., оскільки були неврожайні роки і він був збитковим. Об'єднаний колгосп у 1950 р. перейменували на честь маршала Василевського, а навесні 1951 р. йому була повернута назва "Новий побут". Головою колгоспу в цей період був Троцюк Кирило Андрійович.

Першим головою сільської ради був Терещук Карпо, якого разом із сім'єю вбили бандерівці у 1945 р. Другим головою сільради був Щербюк Михайло, якого радянська влада за ніби співпрацю з вояками УПА засудила на 10 років. У 1948 р. головою сільської ради був призначений Бадира Федір Омельянолвич.

У 1960 р. вічинівський колгосп був об'єднаний з доросинівським і отримав назву ім. Енгельса. У 1964 р. колгосп знову відокремився, його головою був Хом'як Віталій Іванович. Нова назва колгоспу була "Вперед". Із 1975 р. по 1978 р. головою колгоспу був Лемеха С. А з 1978 р. по 1980 р. - Захарчук М.С., 1980-1990 рр. - Пертучик П.Н., 1990-1997 рр. - Вавренчук М.М., а з 1997 р. -Штиюк М.С.

У 1975 році сільська рада була перенесена в с. Доросині, а 10 грудня 1991 р. вона знову була відновлена у Вічиня, на чолі якої стала Петручик Л.С. Сьогодні посаду голови сільської ради обіймає Шинкарук Г.Ф.

До Другої світової війни в селі функціонувала польська школа, яка була спалена вояками УПА у 1941 р. У 1944 р. на хуторі Заострів знову було відновлено навчання дітей в хаті Яручика Івана Васильовича. Першою вчителькою була Яручик Ольга Василівна. Пізніше і в інших частинах села, на хуторах існували окремі класи для дітей, які розміщувалися прямо в хатах односельців. На початку 50-х років школу перемістили у два приміщення на хуторах, де директорами були Кононюк Йосип Данилович і Никитюк Євген Григорович.

Директорами Вічинівської школи за 50-річну її історії існування були: Грабець Іван Олексійович, Казанчук Дмитро Матвійович, Древницький Гліб Михайлович, Шум Євген Олександрович, Гятачук Мирослава Андріївна, Бондаренко Юрій Федорович, Гончар Георгій Іванович, Мартинюк Адам Адамович, Яручик Валерій Ананійович, Ващук Наталія Зіновіївна, Матвійчук Володимир Віталійович.

Серед відомих випускників вічинівської восьмирічки можна назвати Сидорука Олексія Панасавича - полковника військ протиповітряної оборони у відставці, Патійчука Віктора Олексійовича - доцента кафедри країнознавства і міжнародних відносин факультету міжнародних відносин Волинського державного університету ім. Лесі Українки, Матящук Людмилу Ананіївну -завідуючу відділом інновацій обласного управління освіти у Волинської обласної державної адміністрації, Яручик Галину Омелянівну - лікаря терапевта військового госпіталю (нині покійна) та ряд інших вихідців із села, які своєю працею і здобутками примножують славу Вічинь.

Швидко минають літа, відходять у вічність вічинці, на їхню заміну народжуються нові односельчани. Що вони залишать у спадок своїм нащадкам? Яка пам'ять про них лишиться прийдешнім поколінням..? Одне тільки відомо достеменно, що продовжуватимуть існувати відомі власне вічинівські (свого роду ендемічні) родові прізвища, які формувалися з селом протягом століть. Серед них можна назвати такі як Яручик, що дає змогу ідентифікувати вічинівське походження людини, де б вона не жила. Адже це прізвище з'явилося в Україні завдяки родині чеських колоністів, що у XVII ст. переїхали сюди у пошуках кращого життя, а потім маючи власне вічинівське коріння поширилося в окрузі. До таких прізвищ слід віднести родини Михалюків, Кучинських, Ващуків, Матящуків, Скубів і Сидоруків та інших, які є дуже поширеними у селі.

 

 Туристсько-краєзнавчі об’єкти села

    Вічині - одне з найкращих сіл Волині

Окрасою Вічинь є її Преображенська церква, яка розташована на самому початку села, і яку добре видно при в'їзді шосейної дорогою на заході поселення. Вона була побудована у 1928 р., після того як стара церква завалилася. У 1962 р. у період хрущовського войовничого атеїзму її було закрито і перетворено на колгоспний склад-магазин, де зберігалося зерно колективного господарства. Останнім священиком перед закриттям був отець Євгеній Шумський (нині покійний). Відродила вона свою діяльність лише через 26 років на прохання віруючих вічинців. Особливих старань щодо її відкриття додали старенькі прихожанки Патійчук Марія і Мигдалюк Надія (нині покійні) та Рудчик Федора. Преображенська церква повністю відновила свою діяльність 2 травня 1989 року.

В центрі села височить обеліск, як пам'ять про полеглих на полях боїв у другій світовій війні. Він був відкритий у 1982 р.

Головним святом Вічинь є Спаса (Преображення Господнє), храмове, або як ще його називають, престольне свято, коли до села звідусіль приїздять родичі і знайомі, щоб відбути службу у церкві, а також відвідати своїх родичів і близьких вічинців. Це досить багатолюдне дійстово, коли вулицями села мчать численні транспортні засоби та перехожі у пішому порядку, адже настав Спас-празник. Інші свята, окрім провід (перша неділя після Пасхи), коли до Вічинь їдуть пом'янути спочилих родичів і земляків, є менш людними.

Також натериторії Вічинівської сільської ради знаходиться Галове болото. Воно розміщене на південний схід від села Вічині на відстані 2500м. Повз болото йде дорога, яка сполучає с.Вічині та Городині.

Походження назви болота дві версії. За першою версією на території сучасного болота жив селянин. Мав він велике господарство, але не міг дати йому ладу. То однією справою займеться, то іншою – все аби-як. І за це люди прозвали його «галавий», що з діалектного означає «незосереджений». За іншою версією болота знаходяться неродючі землі, на яких ростуть окремі сільськогосподарські культури. Тому і називали землі навколо болота галавими, тобто неоднаковими, а від цього пішла і назва болота.

Ще однією окрасою Вічинь є озеро, яке колись в народі називали Небіжка. Але тепер ця назва не вживається. Його зараз називають Вічинівське. Воно знаходиться на південь від села на відстані 1 км. Озеро використовується місцевими жителями для відпочинку, риболовлі. Також його можна використовувати, як об’єкт зеленого туризму в літній період і для розвитку любительського рибальства в зимовий період.

 

 Сучасний стан населенного пункту.

     В селі функціонує клуб, сільська бібліотека, яка була відкрита ще в 1954 р. В нове приміщення її було перенесено у 1980 році. У Вічинях працюють дві торгівельні точки - продовольчий магазин та магазин-бар.

Швидко минають літа, змінюється село... Яскравим цьому прикладом є оновлення школи у с.Вічині.

Громада с.Вічині стала учасником проекту «Місцевий розвиток орієнтований на громаду – ІІ». Це всеукраїнський проект, який впроваджується на території України за підтримки Європейського Союзу та Програми розвитку ООН з метою створити сприятливе середовище для сталого соціально-економічного розвитку на місцевому рівні шляхом самореалізації та соціальної активізації громад.Цей проект виконується на умовах співфінансування (50% - кошти Євросоюзу; 45% - фінансується з місцевих бюджетів, 5% - рахунок громади).

Завдяки участі у цьому проекті у Вічинівський школі замінено дерев’яні вікна, двері на металопластикові. Частково замінено підлогу.Встановлено новий дах з металачерепиці.

 

                    

 

 

    Українсько-польський конфлікт 1938-1944рр. Трагічна загибель вічинців    

    Наприкінці жовтня – початку листопада 1943 року на село Вічині нападали поляки. Вони палили село. Грабували. Вбивали людей. Для того, щоб встановити очевидців тих подій були проведені подвірні обходи жителів села під час яких були записані їх спогади:

    Спогад Токар (Матящук) Антоніни Петрівни 1936 р. н.

   «Я, Токар Антоніна Петрівна, розповім про події жовтня 1943 року у Вічинях. Моя мачуха зі своєю матір’ю та бабою були на городі біля села Хорохорин(за 100 метрів від місця події). Вони бачили як польський пан Хворостівський їхав у Хорохорин щоб забрати своє майно. На зустріч йому їхав ві-чинець Московчук Панас на коні з вінтовкою. Під’їхав він до пана. Пан про-сив вічинця, щоб він його не вбивав, цілував йому чоботи. Але Панас вистрі-лив 2 рази панові в голову. Свого коня прив’язав до панового воза і поїхав на Вічині. Хорохоринці боялися, що їх будуть винити в смерті польського пана, поїхали на пляцувку в Торчин і донесли, що Хворостовського вбив вічинець.

   Рівно через 2 тижні до Вічинь приїхали поляки. Нападали вони на село з чотирьох сторін: з півдня, з півночі, з заходу і зі сходу. Палили хати. Зробили засаду на могилках.

   Вранці тато вийшов надвір по воду(ще сонце не сходило), почув крик, сказав до мами: « Збирай дітей!». Мені тоді було сім років, а брат був ще грудною дитиною. У селі в той час були криївки (схованки). Тато взяв мене за руку і в ту криївку. Славік (брат) малий плаче. Крик. Стрілянина. Нас не зачепили. А от наших сусідів… Вибили всю сім’ю Петра Яручика(6 людей): батька Василя, його жінку Тетяну, дочок – Ярину, Надію, Феодору, Людмилу. Поляки завели Кучинського Гаврила в хату, положили на землі і живого штиками прокололи (навіть не давали кричати). Московчук Панас (який вбив поляка) разом з братом Миколаєм втікали від поляків на велосипедах. Але навпроти могилок їх вбили поляки. Вибили сім’ю Ващуків(Марко, Настя, Микола) Марка, Скубу Василину, Кучинського Василя. Кучинського Гордія і його жінку Ярину побили німці.

   Поляки ходили по хатах, вбивали цілі сім’ї. Палили хати. Грабували».

   Спогад Яручика Мефодія Пилиповича 1935 р. н.

   « Я, Яручик Мефодій Пилипович, розкажу про те, що знаю…У 1943 році на Вічині нападали поляки. Забили тоді багато людей. Вбивали де попа-ло. Все було в один день. Поляки не мали військової форми. Ходили в гражданському одязі.

   Вибили сім’ю Яручиків (Василівських).Костю Домбровського вбили. Його жінка Галька наробила крику: «Ой, Костю. Село горить! Перини погорять!» Він прибіг, перини позв’язував, подушки і виніс у коноплі. Почав втікати і його застрелили у голову.1 листопада 1943 року вирізали сім’ю Ващуків: Марка, Настю, Миколу.Кучинського Гаврила завели до хати, сказали перехреститися і лягти ницьма. Він ліг до землі ницьма і його закололи. Верка, Федорка і Галя були в хаті і все бачили. Мусійчука Филимона застрелили на дворі. Із села втікали Лука-шові хлопці Московчуки Панас і Микола. І їх забили. Палили хати і поїхали.

   Через кілька днів на сільських могилках поховали загиблих. Мій батько Яручик Пилип ходив допомагати. На могилках є братська могила, могили в яких окремо спочивають сім’я Ващуків, Кучинський Василь, Кучинський Гаврило, Мусійчук Филимон, Губій Надія і Губій Мефодій».

   Спогад Шинкарук (Михалюк) Євгенії Зінов’ївни 1939 р. н.

   «Я, Шинкарук Євгенія Зінов’ївна, розкажу про страшне горе в нашій сім’ї і події 1943року. В той час мені було чотири роки. Мама мені розказувала про загибель мого рідного брата – Михалюка Ананія(1936 р. н.).

   Наша сім’я з батьком, матір’ю, дітьми на возі втікала з села в ліс. Коли ми їхали по нашому возі стріляли поляки і вбили мого старшого брата(пуля попала в плече). З мертвим братом на руках ми всі поїхали в Студині. Поляки пішли. Ми поїхали додому і поховали його на могилках, біля наших родичів.

   Ще забили Домбровського Костю, сім’ю Ващуків:(Марка, Настю і Миколу), сім’ю Яручиків(Василівських). Чула, що поляки палили хати. Грабували людей».

 

   Спогад Матящук(Яручик) Галини Єхромівни 1931 р. н.

   «Я, Матящук Галина Єхромівна, повідомлю про загибель вічинців від рук поляків у 1943році. Поляки вибили цілу сім’ю моїх рідних, Яручиків: Василя, тітку Тетяну, дочок Ярину, Надю, Федосю, Люду; Яручика Хому. То була страховиця.

   Ще загинула сім’я Ващуків (Марко, Настя, Микола) і Скуба Василина. А так більше не помню… То була війна. Безправіє».

    Спогад Яручика Ананія Івановича 1930 р. н.

   «Я, Яручик Ананій Іванович, про події 1943 року пам’ятаю таке. Напали поляки на Вічині… Загинули Яручики ( 6 людей ), Ващуки (сокирою порубали): Марко, жінка Настя, син Микола; Домбровський Костя. Кучинського Гаврила закололи штиками (18 разів у серце) біля церкви.

Яручиків забили в хаті. То було страшно. Я був там після того. Мені 13 років було. Попалили багато хатів».

   Спогад Яручик Лікерії Антонівни 1926 р. н.

  «Я, Яручик Лікерія Антонівна, пам’ятаю, що у жовтні – листопаді 1943 року трагічно загинула сім’я татової рідної сестри Тетяни.Татової сестри син, мій двоюрідний брат Ананій хотів вбити поляка, який прийшов до хлопців. Але мій батько його спинив. Після того поляки жорстоко помстилися. Винищили майже всю сім’ю Яручика Василя. Закололи штиками його і жінку Тетяну. Порізали всіх хто був у хаті: дочок Ярину, Федосю, Люду, Надю. М’яса була ціла хата… Річка була крові… Порубали по кусочках…

   Ще забили сім’ю Ващуків (Марка, Настю і Миколу), Яручика Хому».

   

   З метою встановлення документального підтвердження проводилася пошукова робота в бібліотеках для виявлення спогадів у художній, історичній, документальній, науковій літературі.

   Було опрацьовано довідкове видання. Пущук І. А. Трагедія українсько-польського протистояння на Волині 1938-1944 років. Рожищенський і Маневицький райони – Луцьк: ВАТ «Волинська обласна друкарня», 2009. Тут вміщено спогади мешканців села Вічині. Рукописи свідчень та їх фонозаписи зберігаються в архівах.

   Спогад Олексюк (Білинець) Марії Архипівни, д. н. 12. 08. 1923р.

   « Я, Білинець Марія Архипівна, розкажу, як поляки в 1943 році нападали на наше село. То було восени, на початку листопада. Прибігла сусідка, сонце сходило, каже: «Поляки!» Ми всі вибігли, кинули все в хаті, в хліві, втекли ген туди, на болото. Там сиділи. Як поляки пішли з села, прибігли назад, а у нас все згоріло – одне подвір’я зосталося. Кажуть мені: мого чоловіка сім’ю забито. Пішли ми туди. Так і було, всіх: батька, матір, їхніх чотирьох дочок – Надію, Ярину, Люду, четверту забула як звати. Батьків – Василь і Тетяна Яручики.

В ту ніч поляки ще забили сусідів, чоловіка й жінку. Він звався Марко, жінка – Надькою. А ще – Ваську, Хому, інших вже й позабувала. Всього – 19.

Поляки нападали майже все літо. Ми ховалися. Потім пішла чутка, що вже не будуть нападати на Вічині. Ми всі обсілися, майно повносили до хат, думали – не будуть, не ховатися. Перейшло пару день – і напали на наше село. Побили, порізали багато.

Ще перед тим забили підлітка Михалківського. А всього разом – 20 людей».

   Спогад Стельмащук Надії Степанівни, д. н. 27.12.1922р.

   «Я, Надія Степанівна Стельмащук, розкажу вам про 1943 рік таке. Тоді поляки нападали на сусідні села. Прийшли і в наше. Вийшли ми з свекром надвір, бачимо: вони вже ведуть сусіда стріляти. Взяли його з постелі, в одних кальсонах. Чуємо: кулі свищуть у нашому дворі. Свекор каже: «Таки ж то поляки напали».

Бачимо, той сусід вбігає в наш двір. Свекор ще його питає: «Що? Може то поляки?» Той тільки промовив: «Поля…» І побіг у поле за наші будинки. І там його за будинками не стало видно.

Я хутко вскочила до хати, дитину взяла з собою зовсім голу. Стали ми всі тікати. Бабі-небіжці, яку забили, кажу: «Втікаймо, бо поляки». А вони кажуть: «Ви всі втікайте, а мені вони нічого не зроблять, бо я їм нічого поганого не зробила». Ми побігли в сусіднє село Ворончин. Гуртом. І дід з нами втік, а баба не схотіла.

Зайшли ми в Ворончині до хати. Жінка дала мені хустку, загорнула я ди-тину – тільки рік їй був. Чоловіки тоді вже коні мали запрягати, бо ми вже не раз втікали… Тепер переждали, поки поляки ніби пішли – вертаються свекор і чоловік додому, зайшли у двір, запрягли коней, а віз був готовий, накладено там все, щоб тікати. Приїхали до теї хати, де ми були, кажуть: «Баба забита коло колодязя». В груди їй вистрілили, а з плечей куля вирвалася. Тоді в на-шому селі забили багато людей. В одній хаті сім душ замордували. Цицьки жінкам пообрізували, мучили, хто знає як. Яручика Василя, батька заморду-вали, двох його синів, двоє дочок і ще дитинка була маленька в однієї дочки. І ту дитинку замордували. Ціла хата покійників була.

По всіх Вічинях в багатьох хатах людей побили. Гапонюки – дитинку забили. Гапонюк Санько. І там дитинку забили. У Трохима Лящука – дочку, доччину дитину і сина, троє людей у тій хаті забили. Олексюків забили шестеро – цілу сім’ю: чоловік із жінкою, четверо дітей. Ще забили Михалюка Зінька хлопця. Михалківського сина. А тоді привели з хутора в село до Баранихи мою сестру двоюрідну. Звати її Федора Гапонюк. Загнали їх обох на піч. І звідти вони чули, як Гаврила і Василя мордували. З печі сестра бачила, як заставляли Богу молитися, як позамордовували. Федора і Бараниха думали, що будуть мордувати і їх, але поляки пішли з хати. Трупи покинули в хаті. Жінки від того посивіли. Та моя сестра Федора, - ще живе, - вона з 1919 року, у 24 роки посивіла.

Ви кажете, що в липні 1943 року ніби українці замордували сім’ї поляків, і вони мстили. Але ж на той час поляків у селі вже не було – повиїжджали. Зовсім їх десь від сінокосу в Вічинях уже не було. Осталося з них тільки двоє: батько і дочка. То правда, що їх забили».

    Спогад Яручика Трифона Васильовича, д. н. 25. 07. 1914 р.

   «Я, Яручик Трифон Васильович, 1914 року народження. У 1943 році, 2 листопада поляки напали на село, побили всю мою сім’ю. Вночі.

   Зв’язкові ОУН перед тим дали знати, що буде напад поляків на село Кияж чи на Вічині. Ми дали знати повстанцям, але вони не вспіли прийти. І поляки побили Яручика Василя – мого батька, Яручика Хому – дядька, матір і чотирьох сестер: Ярину, Надію, Федоську і Людю. Ще – Ващука Марка, його сина забили, Губій Надію, її брата. Всього 22 людей. Кого ще – не пам’ятаю… Грабили.    У нас забрали коней пару, кабанів, одежу – рядна. І в сусідів грабили, скрізь».

   Спогад Рудчик (Михалюк) Федори Мануйлівни, д. р. 20. 03. 1920 р.

   «Я, Михалюк Федора Мануйлівна, тут мешкала. На наше село в 43- му нападали поляки. Хто втік – остався живим, хто ні – того вбили. Багатьох вбили… Сім’я Яручиків тут жила за мостом – убили. Василь – батько, діти Ярина, Надія, ще… Їх п’ять душ убили.

   Далі за ними жив Марко Ващук. Його і жінку забили. Дітей ще. Забили Мусійчука Филимона, Яручика Гриця, Кучинського Гаврила, Домровського Костю, Губій Надю, Губія Мефодія.

  Губій Надю забили так. Сказали сусіли, що на село нападають поляки. Втікала. Вони по ній стріляли. Вбили на полі. А дитина маленька, - була при ній, - жива осталася. Батьки потім стали шукати. Знайшли на полі. Лежала, кров’ю стікала. Дитинка коло неї лазила, на грудях.

   Забили Гордія, жінку його Ярину і Скубу Василину. Забили Кучинського Василя. Казали, що одинадцять чоловік. Ховали всіх в одній ямі.

   Всього тоді забили поляки не менше, як двадцять чоловік».

   Свідчать також Бадира Катерина Сильвестрівна, д. н. 30. 05. 1919 р., Скуба Євген Григорович, д. н. 7. 01. 1930 р., Матящук Пилип Васильович, д. н. 5. 05. 1920 р.

   В українському середовищі жили 5 сімей поляків, а також 3 сім’ї євреїв.

Єврейських мешканців наприкінці 1941 р. гітлерівці вивезли до гетто в містечко Торчин, наступного року розстріляли.

   Влітку 1943 р. після нападу упівців на костьол у містечку Киселин майже всі польські жителі вибралися на фільварок у колонію Березолупи Малі, далі – на пляцувку в Рожище. Від середини 1943 р. на село й околицю розпочалися облави повстанців. Вони супроводжувалися грабунком навколишнього українського населення, яке, природно ж, підтримувало «своїх хлопців».

   Треба відзначити на основі польських джерел, що на ту пору західна частина Рожищенського району стала не лише «зоною оперативних дій» аківського угруповання при гітлерівсько-угорському гарнізоні на пляцувці в місті та при залізничній станції Рожище. До «зони» своїх облав на повстанців та грабунку українського населення включило цей терен і озброєне аківське угруповання, що утворилася в колонії Засмики (Ковельський район) та поши-рило свої набіги з філії у селі Кучипів Чеський. Напевне, тут, на межі своїх розбійних «впливів» дії пришельців із обох «зон» відзначилися особливою жорстокістю. Найтрагічніший за наслідками напад на мирне населення Вічинь, у якому навіть не перебували повстанці, стався 2 листопада 1943 року. Того дня поляки вбили не менше як 33 українських мешканців села. Загинули у Вічинях Нових – Ващук Марко, дружина Анастасія, син, Скуба Василина, Яручик Василь, дружина, 4 дочки – Надія, Ярина, Феодосія і Людя, Яручик Хома, підліток Михалківський. У Вічинях Старих – Мусійчук Филимон, Яручик Григорій, Кучиський Гаврило, Домбровський Костянтин, Губій Надія з братом, Губій Мефодій. Убиті також Гапонюк – дитина, Ляшука Трохима син, дочка і внучка, сім’я Олексюків – 6 осіб (чоловік, дружина, 4 дітей), Михалюк Зіновій, Гаврило (?), Василь (?). За тогочасними підрахунками мешканців села – 33 особи. (Іноді свідкам важко розрізнити, зі Старих чи Нових Вічинь походили загиблі, тому подаємо їх разом).

Характерно: про це побоїще кількох десятків колишніх громадян польської держави нема жодного слова у спогадах тодішніх польських за національність сусідів – співгромадян.

   З метою встановлення трагічно загинувших у жовні 1943 року жителів с.Вічині та увіковічненні їх пам’яті проводилася пошукова робота на сільському кладовищі. Там знаходяться могили та пам’ятники вбитих: Ващука Марка Насті і Миколи(фото 1), Губій Надії Трохимівни, Губія Мефодія Трохимовича, Яручик Людмили Василівни(фото 2), братська могила в якій спочивають Яручики: Василь, Тетяна, Ярина, Феодора та інші(фото 3), Яручик Хома Димидович(фото 4).

   В результаті пошукової роботи встановлено, що наприкінці жовтня – початку листопада 1943 року від рук польських націоналістів у Вічинях трагічно загинули:

Сім’я Ващуків: Ващук Марко Кирилович (1900 р. н.),

Ващук Настя (1906 р. н.)

Ващук Микола Маркович (1926 р. н.)

Гапонюк Санько

Губій Надія Трохимівна (1919 р. н.)

Губій Мефодій Трохимович (1930 р. н.)

Домбровський Костянтин Михайлович

Кучинський Гаврило

Кучинський Василь

Михалюк Ананій Зіновйович (1936 р. н.)

Московчук Панас Лукашович

Московчук Микола Лукашович

Мусійчук Филимон

Сім’я Олексюків(6 осіб – чоловік, дружина, 4 дітей)

Скуба Василина

Сім’я Яручиків: Яручик Василь, Яручик Тетяна(1888р. н.), Яручик Надія Василівна (1922 р.н.), Яручик Ярина Василівна (1918 р. н.), Яручик Людмила Василівна (1930 р. н.), Яручик Феодора Василівна.

Яручик Хома Димидович (1872 р. н.)

Яручик Григорій